Увага! Читати під музику звідси:

Ми вже казали вам, що ігри — це мистецтво. Але люди часто плутають мистецтво і розваги. Мистецтво існує не тільки для того, щоби розважати. Іноді воно може викликати дискомфорт, зриваючи завісу з усього бруду, який ми намагалися приховати під личиною доброчинців. Саме такою мені запам’яталася Masochsia від незалежної студії Oldblood.

Коли ми отримали від розробників прес-реліз, вони попередили, що Masochisia — дуже похмура гра. Я сприйняв це з усмішкою. Хіба вперше розробники перебільшують якісь властивості своєї забавки? Але після перших хвилин знайомства із Masochisia зрозумів, що похмурішої штуки зустрічати мені не доводилося.

Важко сказати, про що саме ця гра. Комусь здасться, що це проста історія про божевільного, який потерпав від галюцинацій, хтось розгледить тут пост-модерну притчу про добро і зло, а хтось зазирне в глибини власної душі і не зрадіє побаченому.

Головний герой Гамільтон прокидається у світі болю і ненависті. Він небажана дитина у сім’ї дуже паскудних людей. Довкола — довічна осінь, звуки дощу приховують крики болю. У саду бродять загадкові кровожерливі постаті, рогатий янгол манить історіями про призначення, а безлика дівчина на ймення Благодать безмовно обдаровує героя за вчинки, від яких волосся встає дибки.

Тут немає нічого гарного, нічого доброго, нічого щоби дарувало бодай якийсь проблиск надії. І коли здається, що вже досить, автор гри закручує гайки і просить розчленувати труп дитини. І це вам не якийсь один клік і ролик. Це марудна справа у кілька етапів, під час якої ви смакуватимете або гидуватимете звуками скреготу пилки по дитячих кістках. Гидко, так, але чомусь важко зупинитися, хоча завжди є вибір вчинити інакше, відмовитися від насильства, не скоритися злу. І це відчуття плину за течією п’янить. Не треба боротися, не треба опиратися, треба просто зізнатися, що ти чудовисько і спробувати з цим жити.

На хлопський розум перед нам не зовсім гра, а радше інтерактивна новела з доволі стильними ілюстраціями. Ігроладу трохи схожий на тиць-клац-пригоди, але його тут, як кіт наплакав. Більшість часу доведеться просто читати діалоги доволі цікавого змісту та іноді пересуватися по невеличкій території гри. І добре, що Oldblood не розтягували гру міні-іграми чи розлогими локаціями. Вийшов цілісний, бадьорий і самодостатній мистецький твір.

Чи страшна Masochisia? Важко сказати. Скрімери деколи спрацьовують, а більше лячних моментів нема, тим паче, що в грі неможливо вмерти. З іншого боку, гра викликає потужну огиду до персонажів гри і до самого себе, що згодом переростає у якусь подобу жаху. Знаєте, неприємно усвідомлювати, що тобі може подобатися насильство над живими істотами.

Наприкінці Masochisia набирає шалених обертів, виникає запаморочення, з’являються відповіді на запитання, а потім, мов грім з ясного неба, гра проломлює четверту стіну, виходить у реальний світ і починає прямий діалог з тобою, гравцем у тебе на компі, у твоїй операційній системі. Це відчуття схоже на те, що я пережив не раз на виставах курбасівців у Львові. Вони вивертають перед вами душу, оголюють свої тіла, а потім нагло кажуть, що бачать вас тут у цьому приміщенні, знають, що вирічалися увесь цей час на них. І ти вже не один із багатьох у залі, ти самотній, голий-голісінький перед невсипущим всевидячим оком, яке знає про все, що ти вчинив.

Десь так я зрозумів пережите за три години похмурої і безнадійно жорстокої історії про Гамільтона, якого не любили батьки у грі Masochisia.